Талановиті люди, як зорі,залишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь. Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй Леся Українка. Мовби скрізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий.
Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар'єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя.
Кажуть, що на вдачу й характер письменника впливає спадковість. Коли так, то Леся не випадково була винятковою людиною.
Предки Лесі Українки з обох боків - і батька, і матері, - входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію. Були серед них лояльні до влади, були й бунтарі.
Лесині предки, по – батькові, у давнину жили у Боснії, у XVII столітті переселилися на Україну, осіли на Чернігівщині, де у 1841 році народився Лесин батько - майбутній юрист, громадський і культурний діяч. А рід по - матері - грецький. Далекий предок у пошуках щастя потрапив на Україну, приєднався до коша запорозького і досяг визнання серед козаків. Скоро Богдан Хмельницький запросив його бути драгоманом, тобто перекладачем при козацькому війську. Далі цей рід остаточно українізувався.
Родинне дворище Драгоманових було на Полтавщині. Тут народилася і виросла незрівнянна Олена Пчілка - відома українська письменниця ( мати Лесі ). Звідси пішов у світ Лесин дядько Михайло Драгоманов - славнозвісний публіцист, український, демократичний, громадський і культурний діяч. У другій половині XIX століття на Україні існувало небагато інтелігентних родин, де панувало українське слово, де дітей виховували в дусі рідної культури. Велика сім 'я Косачів належала до цієї невеличкої хороброї громади завдяки Олені Пчілці. Тут завжди в пошані були рідна мова й рідна пісня.Олена Пчілка говорила: «В дітей мені хотілося перелити свою душу і думки. Я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою».Ось у такій родині на Житомирщині, на смарагдових берегах річки Случ 25 лютого 1871 року і народилася майбутня співачка досвітніх огнів.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у селі Колодяжне. З усіх шістьох дітей Леся Українка найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Середній зріст, тендітна постать. Лагідна й добра, надзвичайно стримана, терпляча та витривала, з виключною силою волі. Мала напрочуд гарну пам'ять. Це була обдарована дитина. У 4 роки вона вже читала, у 5 - навчилася писати й грати на фортепіано, ще через рік уміла шити й вишивати. Восьмирічною вимережила любому таткові сорочку.
3 дитинства Леся кохалася в народних піснях, казках. Сама любила співати й танцювати. Але маленька Леся не тільки захоплювалася казками, вона створювала їх сама. Коли було Лесі 8 років, сім 'я переїхала до Луцька, куди перевели працювати батька. Поселилися Косачі близько замку князя Любарта. Замок став улюбленим місцем розваг Лесі і Михайла. Тут появився перший вірш дев 'ятирічної Лесі з поетичною назвою «Надія», що був викликаний арештом тітки Олени Косач та її засланням.
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро
Там жити, чи вмерти, мені все одно.
Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. «Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Цей «жарт» — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба підточувала здоров’я, змусила відмовитися від навчання з музики, що було величезним горем для Лесі. Болючим було прощання з інструментом , якому повіряла свої радощі й смуток.
Та гри на фортепіано зовсім Леся не покинула - це була її розрада, її втіха, її пристрасть. Особливо любила твори Лисенка, Чайковського, Шопена, Бетховена. Відчуття мелодії, гармонії звуків, переливалися в її літературні твори. Збагачене ритмом і музикою, слово Лесі висвічується несподіваними гранями.
1893 рік. У Львові вийшла перша поетична книжка «На крилах пісень», яка засвідчила прихід в українську літературу нової сили. Про цю невеличку книжечку заговорили по всій Україні. Іван Франко писав, що від часу Шевченкового «Заповіту» Україна не чула такого гарячого, такого поетичного слова, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини.
Сторононька рідна! Коханий мій краю!
Чи все замовкло в тобі, заніміло?
Де– не- де озветься пташина несміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне, як глухо, як тихо...
Ой лихо!
Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що складають безсилий!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
Улітку 1894 року Леся їде в Болгарію до свого дядька, Михайла Драгоманова, який викладав у Софіївському університеті. Скільки цікавих людей зустріла поетеса в Болгарії! Як довго потім будуть згадуватись їй ті довгі вечори, ті речі, що говорились, ті хороші щирі слова, ті ясні думки.В Болгарії Леся пережила велике горе втрати дорогої людини: Михайло Драгоманов несподівано помер. А вона завдячувала дядькові багато в чому.Найкращими хвилинами життя поетеси був час її творчої праці. Вона поринала в неї, забуваючи про все, не помічаючи, як минають години.
Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистою одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Сумною і в той же час надзвичайно багатою сторінкою в біографії Лесі Українки є її дружба з Сергієм Мержинським. Мержинський — це рідкісна, чудова людина, смілива, незалежна, красива тілом і душею. Людина, яка повністю спрямувала себе на революційну боротьбу, лицар, про якого ще в дитинстві мріяла Леся, але не казковий, а справжній, сучасний.
За все це вона прониклась до нього почуттям глибокої шани і великої любові. Та Мержинського спіткало велике горе - він був хворий на туберкульоз. Недовгою була радість їх спілкування. Сухоти перемогли життя. Помирав коханий. На олтар дружби і любові вона могла покласти, не задумуючись, найвищу жертву.
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій загублений світе.
Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого друга, та рятунку не було, і коханий помер на її руках. Втрата дорогої людини нестерпним тягарем звалилась на плечі Лесі Українки. Та вона не любила показувати перед людьми своє особисте горе і друзям не несла свої жалі. Вона не намагалась затиснути їх у грудях, і тільки білі листочки паперу чули сумний та пекучий шепіт змучених уст.
Уста говорять: „Він на вік загинув!"
А серце каже: " Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить, бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б'ється в раз зі мною:
Я тут, я завжди тут, я все з тобою.
1905 рік ... поетеса працює в сатиричному журналі, бере участь у політичному літературному часописі «Вільна Україна», культурно – освітньому товаристві «Просвіта».
Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої, невгамовної недуги. У Лесі виявились симптоми туберкульозу нирок. Перемагаючи невимовний фізичний біль, письменниця находить сили працювати, не піддаватися зневірі, видаватись навіть бадьорою і жартувати. Та кращих днів було мало. Письменниця змушена була покинути Україну - холодний клімат не був сприятливим для життя в рідній стороні. Вона оселилася на півдні. Влітку жила на Кавказі, де служив її чоловік Климент Квітка, ну а взимку треба було шукати ще теплішого краю. Поетеса збиралася до Єгипту. Там вона пробула три зими. А скільки прекрасних творів вийшло з - під її пера в цій величній, але такій далекій чужині. І одним з таких є « тепла й сердечна» «Бояриня». Написана протягом трьох днів, ця поема не знала щасливої долі, бо надрукована була аж через 80 років.
В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілось багато, а часу залишилось мало. Вона знала про це. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка к волі?
Саме в такому стані писала навіяну казкою дитинства безсмертну „ Лісову пісню" - перлину своєї творчості. Лісова душа поетеси завжди тужила за рідним Поліссям, і вже непереможна ностальгія опановує нею, коли не могла зовсім бувати в краю синіх озер, росистих лук. І виникали в уяві картини, повні ніжної задумливої поліської краси: з шумом лісу і голосом сопілки, з провесною, рястом, пролісками, та сон-травою. Приходила до неї золотокоса Мавка у зоряному вінку. Зчарував її цей образ ще з дитинства і на весь вік.
«Лісову пісню» Леся Українка написала за 10 днів. «Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу! Це була солодка мука, горіння при великій напрузі, що не могла вночі спати, а вдень – їсти» , - писала Леся до сестри Ольги.
У травні 1913 року Леся Українка останній раз відвідала Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі урочисту зустріч: відбувся вечір - концерт на її честь. Виступила на вечорі і сама Леся Українка. Була бліда, в очах світилась глибока туга, серце болісно стикалося, бо вже не було серед присутніх багатьох друзів і вчителів : М. Лисенка, М. Старицького, М. Кропивницького. Час невпинно йде і забирає з собою людей. Молодшим товаришем треба сміливіше заповнювати поріділі ряди, заповнювати і розширювати. Ось про це й говорила поетеса на урочистому зібранні, говорила багато й гаряче. А коли вона скінчила і друзі допомагали їй вийти із зали, то всі шанобливо встали і сумним поглядом проводжали її змучену постать. Поетеса намагалася триматись бадьорою і впевнено, та важко їй це вдавалося. Всіх присутніх гнітив пекучий біль, а в голову повзла розпачлива думка: «Вона переступає цей поріг, мабуть, востаннє». Лікування не допомагало, хвороба прогресувала. Та ця героїчна жінка продовжувала працювати, не полишаючи своєї єдиної зброї - творчості.
Народжувався новий день 1 серпня 1913 року, а в невеличкому гірському курорті Сурамі відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України, згасала на любих руках матері:
Поети тяжко помирають,
Але ж безсмертність тоді,
Коли талант, мов ключ від раю
У часу топлять,як у воді
Безсмертя ще було за смертю,
А смерть стояла при плечі.
Рано обірвалася її пісня, її щиросердний спів. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким і житиме для нас - сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і в великому творчому горінні.
Комментариев нет:
Отправить комментарий